Відпочинкова садиба "Ґруник"                                       Котедж "Карпатська тиша"

Походження назви гуцул
На цю тему також є дуже багато літератури, яка часто подає найфантастичнїшу етимологію. До таких фантастичних пояснень слід, зокрема, віднести, найдавніше трактування походження цієї назви, записане Каролєм Мілєвським, який стверджував, що „назва цього народу походить зі словянського слова кочувати, або ж вести пастуше життя", а пізніше „у часи татарських/ітурецьких нападів люди, які мешкали за Дністром, зазвичай шукали сховку в сусідніх Карпатах, і частина з них залишалися там на постійне замеиікання. Дивлячись пастуше життя тутешніх мешканців, вони й себе мало обтяжували обробітком 'землі. Окрім цього, щоб відрізнятися від братів своїх - русинів'! халичан (!), вибрали собі назву кучулів, яка пізніше змінена на гоцулів чи гуцулів". Статтю, разом із етимологією гуцула передру--.кував Ґолембіовскі в „їисігіе розкіш". Ще одним прикладом очевидної неправдоподібної етимології є ви¬сновок священика Софрона Вітвіць-кого у книжці „О НисиІасЬ", де він поєднує гуцулів із великоморавським князем Гецилом (йшлося, очевидно, про Коцела). а в іншому місці - навіть з геруяами. На т. зв. народну етимоло¬гію посилається й Володимир Шушевич, зазначаючи, зокрема, що ніби-то назва гуцулів походить від .назви породи гуцульських коней.
Етимологію, що має погляди правдивої, якої ще й дотепер дотримуються, подав Іван Вагилевич. Він вважав гуцулів нащадками турецького племені узів (куманів), які в Карпати були витіснені' печенігами. Він стверджує, що на гуцульському діалекті вираз гуцул означає веселого, мужнього мужчину. Згідно з Вагилевичем, X у цій назві є придиховим приголосним, „ул" - румунським артикулом, „уц" -коренем, в якому знаходиться справжній зміст, тому що „уц" це те ж саме, що „уз". На Вагилевича очевидно, зіслався гуцульський письменник Федькович, який пояснював походження гуцулів то з узами, то з їхніми сусідами - половцями, й навіть з готами. До гіпотези Вагилевича схилялися також Калужняцкі і Чекановскі.
Неправдоподібність цих теорій пояснює, насамперед, фонетика. „Уз" - це зовсім
не „уц", але, якщо застосувати німецьку вимову до написання „уз", то її можна буде прочитати як „уц". Лише невідомо, як би до цього поставилися німці? Другою суттєвою перешкодою поєднання узів з гуцулами є той факт, що сучасне значення виразу гуцул у значенні „мешканець певної частини Східних Карпат" є, однак, зовсім новим. Не зустрічаємо його в тому значенні ні в записках та історичних документах, не знав його мандруючий у XVIII ст. Гуцульщиною проф. Гакетт. Він пише про мешканців цієї території: Grebirg-Russen (гірські русини) або ж wahren Pokutier (правдиві покутяни). Припущення, що назва гуцулів як етносу, є відносно новою, робить спробу доказати Отаніслав Вінценз, звертаючи увагу на те, що Гакетт не знав слов'янських мов. Це, мовляв, й було причиною численних перекручень назв місцевостей й із цієї ж причини назва гуцулів була пропущена. Однак, на нашу думку, Гакетт насправді настільки багато присвятив уваги гуцулам, що якби почув цю назву то обов'язково б її записав, навіть у спотвореній формі.
На підтвердження давності назви Вінценз наводить записи про „Тимка Гуцула зі Слободи" й „сина Гуцулового" з кримінальних актів міщанського суду в Станіславові, чи з так зв. „Czamej Xi§gi" (Чорної Книги), яка розпочинається від 1751 р. Власну назву „Гуцул" наводить також Станіслав Лукасік уже в 1586 р. в особі „Hutuf vataman de Іс§епі". Запис Лукасіка й нотатка у „Czamej Xi§gi" могла свідчити однак про те, що слово „гуцул" існувало, вже в XVI .ст., а може й раніше, як прізвисько конкретних осіб, а не як назва племені чи регіональної .(етнографічної) групи. Зрештою, й сам Вінценз зазначає на очевидно лрізвиськове походження цієї назви й на походження її від сусідів.
Більше він говорить про те, ідо назва гуцул на означення члена спільноти.є" новою й має лрізвиськовий характер. Станіслав Бистронь згадував, що в Кам'янці Подільському "гуцулом" називали здорового й міцного чоловіка. Про те, що слово гуцул протягом тривалого часу застосовувалося як принизливе прізвисько, ніколи навіть зневажаюче, найпереконливішим є той факт, що на всій території Гуцульщинй остерігалися цієї назви, приписуючи її мешканцям інших, сусідніх

сіл. Особливо це спостерігалося при. мандрівці з півночі на південь. Коли мешканців сіл, що знаходяться на пів¬нічних межах Гуцульщинй, запитували, чи то тут вже є гуцульське село, най¬частіше можна було почути відповідь, що'ще ні, а гуцули мешкають лише, починаючи з наступного села. Навіть мешканці Микуличина й Ворохти стверджували, що вони „п.ідгуцули"; а гуцули мешкають лише в Жаб'єму (Верховині). У Верховині теж говорили, що вони не гуцули, а люде, верховинці, або ж руснаки. Лише після чергових розпитувань врешті неохоче признава¬ли, що в дійсності їх так називають бойки» Суть полягає в тому, що, незважаючи на те, що прихильникам сенсаційних легенд ця версія не подобається, назва „гуцули", зрештою, як „бойки" чи „лемки", з'явилася, як прізвисько, надане їм сусідами. Надавання негативних назв мешканцям сусіднього присілка чи села також не є чимось винятковим, навпаки, це явище є загальновідомим, як сама цивілізація. Прізвиська можуть походити від особливостей території, наї якій проживає ця чи інша група, від особливостей
говірки чи вбрання, фізичних чи моральних рис тощо. У цих випадках саме
найближчі сусіди знаходять найкращі, найлаконічніші й найпрйвабливіші ознаки, які вирізняють одні групи з-поміж інших.
Й за таку назву, що саме надана сусідами, слід теж поважати прізвисько гуцулів. Ця назва походить з румунського Ію\иІ - „здорова, мужня людина, забіяка, розбійник, опришок". Раніше її могли застосовувати як індивідуальне окреслення й на початках означати загалом „здорового, а не конкретного мужчину", як про це свідчить уже згадувана вище замітка Бистроня, записана в Кам'янці.
Перехід „о" на „у", або ж гоцул на гуцул мовознавцями пояснюється досить легко. З румунського лоґи/ виводив назву гуцулів уже Вінценти Поль. Подібно її трактував і Половецький, Міклосіч, Лєопольд Вайгель, Кайндль, Вовк, а також Лукасік. Поєднання назви гуцул із румунським Ьо\иІ не має ніяких мовних та ономастичних сумнівів. В ономастиці відомі численні приклади, коли образлива спочатку назва з часом ставала повсякденно вживаною, втрачаючи свої негативні (миси, зазвичай схвалювальною, аз часом була визнана за свою.