П`ятниця, 24.11.2017, 18:05Головна | Реєстрація | Вхід

Меню сайту

Пошук

Логін:
Пароль:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » 2010 » Травень » 9 » Враження...
20:55
Враження...

Враження...

Маршрутки вишикувалися в ряд, як війська на параді. Звідси можна потрапити до Буковеля, Ворохти, Рахова, Тернополя і звичайно ж у Яремче. Година двадцять у дорозі і 12 гривень за все задоволення.
-Скажіть це Яремче? -Звертаюся до пасажирів, коли автобус завертає на подвір'я автовокзалу, до цього всі зупинки були на вимогу і мали нетривалий характер.
Перспектива проїхатись в Буковель мене не бентежила, але раз намітили Яремче, значить не варто відхилятися від маршруту.
І справа і зліва дружно кивають головою: «Яремче».
Вийшли, дзвонимо в готель "У принца", що на вулиці Галицькій 8.
-Вітаю! Хочемо потрапити в гості до принца. Ми за адресою?
-Так, все вірно, - відповідають на тому кінці дроту.
-Двомісні номери на добу є?
-Є.
-Ми на автовокзалі, як до вас дістатися?
-Я за вами під'їду на чорній Волзі.
«Ось це сервіс»-думаю про себе. Через пару хвилин господар готелю з анекдотичним ім'ям Василь Іванович тут як тут. Їдемо хвилини три, ліворуч залишаючи вокзал, повертаємо на гірку направо і вже приїхали. Треба сказати, в Яремче на більшості готелів прибиті дощечки з закликом "є місця". По цьому, навіть якщо не мати ніяких варіантів з поселенням, шансів залишитися ночувати на вулиці - ніяких!
             
Селимось на 3-му поверсі 4-х поверхового готелю «У принца» в кімнаті з ліжком, диваном і телевізором. Вигоди, на жаль, в коридорі. Але в  готелі є сауна на 4-х осіб: 30 грн. на годину. Розпаковуємо речі і вирушаємо досліджувати місто.
            
У центральній частині церква, невеликі ринки, ресторанчики, колиба. Вирішивши поснідати, щоб вистачило до вечері, забрідають у заклад "Турист". Беремо форель, банош з бринзою-каша кукурудзяна з солоним сиром, вобщем; салат і деруни з м'ясом. Н а двох обходиться в 125 грн. Не дешево, але смачно. До нашого щастя, гарсон забуває про замовлене Жульєн, ця обставина рятує нас від обжерливості. Вирушаємо в гори. Мальовнично - немає слів. Люди дуже привітні: всяк проходить вітається. Перемовляємося парою слів: життя як і скрізь не без проблем.
           
Пара годин денного сну йде явно на користь. З новими силами вирушаємо на вулицю Стуса, де значиться покажчик на національний заповідник. Шкода, але окрім будівлі управи нічого не виявляємо. Місцевий житель, перейнявшись нашим цікавістю, радить подивитися вольєри зі звірами і вказує напрям.
           
По дорозі нас перехоплює жаліслива бабуся Соня і доводить прямо до загороди тих самих вольєрів, де нам належить познайомитися з оленями та дикими кабанами. Трохи спустившись вздовж паркану, дійсно виявляємо сумного рогатої красеня. Ну, гаразд, оленя побачили, а де ж кабани? У пошуках справедливості прямуємо далі на шум доноситься вересків, ні, не поросячі ... людських. Так виражають своє захоплення молоді люди, що намагаються годувати оленів і відскакують від сітки щоразу, коли володар гіллястих, починає битися ними про цю саму сітку. "Вхід платний" значиться на вході. Зі сторожки виходить колоритний абориген в захисній формі.
-Справа, бачте, в тому, що у нас вхід платний.
-Ми в курсі,-аніскільки не здивувавшись відповідаю я.
-Скільки?
-Гривня п'ятдесят.
Розплатившись, починаємо на всю фотографуватися. Все ж таки, самої захоплюючої виявляється фотосесія у вольєру диких кабанів. Хрюшки активно воюють за їжу. Ненаситні маленькі смугастика з поросячим вереском носяться за своєю свіномамкой. Настигають, і та покірно валиться на земь, віддаючи дітям останнє. Повертаємося в центр міста вже звичною дорогою.
-Пам'ятається, вранці я бачила вивіску "Колиба". Давай пошукаємо?
-Згоден. Хотілося б чогось м'ясного з національної кухні,-відповідає Макс.
           
Прямуємо, як і показує покажчик, на вулицю Івасюка 6.Сімпатічная садиба "Княжий двір" і поряд дійсно колиба - архітектура витримана в національному стилі. У закладі майже аншлаг, але місце все ж таки перебувати. Посеред зали стоїть величезний мангал, від нього віє теплом і затишком, не кажучи вже про запахи, котрі виділяє смажачі на вугіллі м'ясо. Замовляємо суп грибний з домашньою локшиною, м'ясо в горщику, телячу відбивну, картоплю з салом і часником. Перше, що приносить офіціант - два середнього розміру горщика з'єднані між собою. Один повний сухарів, в іншому щось схоже на сало.
-Очевидно, це і є твоя картопля з салом і часником, констатую з посмішкою - давай, пригощай!
Кремовідная маса виявляється дійсно найніжнішим подрібненим салом з часником і ніякої картоплі. Смачно, немає слів. Ледве стримуємося, щоб не наїстися завчасно. Глянувши на принесені порції м'ясного, з сумом підраховуємо втрати сімейного бюджету.
-Так, гривень 150 як мінімум, - бурчить Макс.
-Розслабся, ми на відпочинку і ці гроші у нас є.
                
Рахунок в 93 гривні (включаючи напої) з одного боку приємно дивує, з іншого починаємо мимоволі задаватися питанням "а не надули чи нас вранці?" Головне, що було смачно, насильно адже ніхто не тягнув. Повертаємося в готель. Треба відзначити, що з приходом темного часу доби температура і вдень вже досить не висока різко знижується. Зуб на зуб не потрапляє. Добігаєш: «ба, та в нас гості!» Господар видно вранці не жартував, коли повідомив про чекає група в 40 чоловік. І ось еті40 чоловік сиділи в ресторані і працювали вилками.
-Не могли завтра приїхати,-розчаровано сказав Макс.
-Швидше в душ, поки не почалося і поки є вода, скомандувала я і прожогом метнулася вгору по скрипучих дерев'яних сходах.
Передчуття мене не обманули: Макс вже закінчував митися, як пролунав шум, більше схожий на нашестя сарани.
                
Розпрощатися довелося не тільки з водою, але і спокоєм. Дерев'яний будиночок деренчав як брязкальце в руках карапуза. Згадувалися привабливі пропозиції зупинитися в будиночку на 2 родини, зі зручностями і набагато дешевше. Ех, як то кажуть: "знав би прикуп ..." Усунути все ж таки вдалося, та й дітвора не довго стрясала і без того хисткі столярку "підтримаємо вітчизняного виробника". Зате як приємно було прокинутися вранці і довго ніжитися, насолоджуючись тишею: дітей відвезли на Говерлу. Власне, нас теж запрошували. Мало не зі словами: "хто не бачив Говерли-не був у Карпатах". Майже одноголосно візит в гори відклали на потім. Дуже хотілося кави.
                
А чи працює будь-хто в таку рань у неділю в цьому краю? І рушили на пошуки, і мало не згрішили з імпортним автоматом з роздачі напоїв у пластикових стаканчиках. Ні, рішуче відсмикнула я руку Макса, що збирався нагодувати машину-проковтни двухгрівневой папірцем. Стривай, здачі то вона не дає! - Не будемо розмінюватися на сурогат, пішли шукати кав'ярню.
Вміє чекати що? Правильно, отримує все! Заклад називався кафе-готель "Рута". Інтер'єр представляв еклектична суміш східного і українського стилів. Для завершеності східного не вистачало кальяну, для українського - керамічних глечиків і солом'яний Оберіг. Найголовніше - було затишно, і вибір кави і солодощів до них міг цілком конкурувати зі столичними питущими закладами з непоганою репутацією. Чотири кави і шматок сирного торта затягли на 25 гривень.
                
До дизеля у Франківськ залишалося близько години. Скориставшись такою обставиною, побрели по нескінченній вулиці Свободи. За що були винагороджені потраплянням на ринок сувенірів, зі спробою відшукати коій я розпрощалася ще напередодні. Не можна сказати, що продавалися зовсім вже дрібнички, принаймні, за ціною. Я задовольнилася парою магнітів на холодильник. Варто було б купити й шкарпетки з грубої вовни, але про це я пошкодую тільки в поїзді по дорозі додому, коли мої замерзлі від вітру ноги не зможе зігріти навіть вовняна ковдра.
               
Речі зібрані, до вокзалу рукою подати. Прощаємося з господарями, з думкою повернутися ще коли-небудь, хай не до них, але в цей чудесний мальовничий край. На диво, вокзал забитий.
-Очевидно, школярі виїжджають в гори на вихідні,-констатую я - а так хотілося спокійно доїхати.
Навіть якщо вам захочеться нових відчуттів, ну не їдьте на дизелі: вікна брудні, запахи малоприємні, гірські пейзажі швидко закінчуються і дві години за вікном похмурі сірі картини.
                
Івано-Франківськ, він же Станіслав, знову здрастуйте! Насамперед, вирушаємо шукати камери схову. Вони тут є, тільки треба заходити не в центральну частину будівлі вокзалу, а в одне з крил. Варто задоволення 4-5 гривень на добу. Слідом за їдуть тролейбусами з табличкою "центр-ринок" з натхнення вирушаємо шукати цей самий центр. Час обідній, підкріплюється у VIP кухні. Сума виставленого рахунку в 95 гривень на двох знову викликає почуття "надувають". І арифметика начебто правильна ...
                
Гаразд, йдемо далі. Центр знаходиться не далеко від вокзалу, в 20 хвилинах неспішної ходьби. Пізнаваний по великій кількості пішохідних вуличок і храмів - пам'яток архітектури 18-19ст. Підходимо до барочному будівлі парафіяльний собору, далі Єзуїтський костел, майже навпроти викликає непідробний захват барочне будівлю Медичного Університету, Ратуша. На площі Ринок аматорський концерт вихідного дня. Кружляти по хитросплетіння центральних вулиць тут - одне задоволення, адже вони пішохідні. Найширша, сама центральна вулиця-Незалежності. Івано-франківці неспішно прогулюються, п'ють пиво і каву. І сісти б у кафе, зупинити біг часу, асимілюватися, злитися в єдиний потік, нехай не надовго, але ноги несуть далі і ми кружляємо Галицькими, Мазепи, Шевченка ... поки знову не виходимо до вокзалу, щоб виїхати і не раз ще повернутися .



Переглядів: 1249 | Додав: grunyk | Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Котедж "Карпатська тиша"
 

Copyright grunyk.ucoz.ua © 2017 |