Відпочинкова садиба "Ґруник"                                       Котедж "Карпатська тиша"

Меню сайту

Про гори Гуцульщини

Географічне положення

У Середній Європі, на територіях Чехії, Словаччини, Угорщини,- Польщі, України та Румунії простягається гірське пасмо Карпат. Уся карпатська дуга, утворюючи 3/4 кола, простягається в довжину на приблизно 1300 км від Віденської улоговини - на заході - до розлому Дунаю, ще знаного як Залізні Ворота - на .сході. На заході карпатська дуга межує з Альпами, а на півдні - з Балканами (Стара Планіна).

Карпати відносяться до альпійської системи, вони сформувалися в результаті наймолодших альпійських горотворчих рухів земної кори. У карпатській дузі можна вирізнити дві великі смуги: Зовнішні Карпати, які сформувалися протягом третинного періоду, та Внутрішні Карпати, скиби яких відносяться до крейдового періоду.

Зовнішня смуга Карпатгяка простягається від Братислави - на заході до долини Димбовіци в горах Лєаота (Румунія) - на південному сході, сформована майже виключно з флішу, звідси й походить їхня назва: Флішові Карпати. Північну та північно-східну частину флішових Карпат між долинами Бечви й Сучави називають Бескидами. На південь від Сучави розташовані флішові хребти Карпат Молдавських і Мунтенських.

Внутрішні Карпати, як у Західних Карпатах, так і в Східних, можйа поділити на дві смуги: центральну (сформовану переважно карбонатниими та кристалічними породами) та зовнішню, яка складена вулканічними породами.

Гуцульщина знаходиться у середній частині Східних Карпат - на пограниччі України та Румунії. Протяжність цієї території з північного заходу на південний схід становить 150 км, а з північного сходу на південний захід - на 80 км. Площа Гуцульщини - 6,5 тис км2, з яких 80% знаходиться в межах України, а решта в Румунії. Уся ця територія розташована у гірській місцевості (на висотах понад 500 м н.р.м.), а в її центральній частині розташований Найвищий масив України й усіх Бескидів (тобто, Зовнішніх Карпат) - Чорногора, висота якої становить понад 2000 м.

На фоні загального поділу Східних Карпат Гуцульщина охоплює південну частину Бескидів і північну - Молдавських Карпат. У південно-західному її секторі знаходяться масиви, складені кристалічними породами Внутрішніх Карпат. Територію поділяли по-різному, застосовуючи різні критерії фізико-географічного поділу. Загалом, для території Гуцульщини були застосовані різні поділи - поперечний і поздовжній-

До кінця 30-х років XX от були зроблені кілька, менше чи більше детальних поділів, які належать українським (Рудницький С, 1905; Кубійович В., 1937). чеським (КгаІ J., 1930) і польським дослідникам (Renman А., 1895; Nowak J., 1916; Pawlowski S., 1916.1928; Gasiorowski H. 1935; Kondracki J , 1937, OrliczM. 1938; Orlowicz M. 1938; 1978,1989,1994). Після другої світової війни регіоналізацію цього відтинка Карпат проводили радянські (Цись П.М , 1952, 1957, 1961, 1968; Ермаков Н.П., 1948),

 українські (Міллер Г.П., Федірко О.М., 1990; Мельник A.B., 1999)'та польські географи (KondVackf J., 1978, 1989, 1994).

Поряд із великою кількістю географічних поділів, з'явилися також численні оконтурення й назви для окремих географічних регіонів. У 1886 р. частину Карпат поміж Прутом і перевалом Прислоп Г. Запалович назвав Покутсько-Мармароськими Карпатами. А. Реман (Rehman, 1895) і С. Павловський (Pawlowski, 1914, 1928) пропонували назву пасмо Чорногірське або ж Чорногора, а В. Кубійович (1927) -Карпати Гуцульські або Бескиди Гуцульські.

Головно, цю територію поділяли на чотири частини. Північно-східну частину в свій час називали гррами Покутськими (W. Goetel і S. Leszczycki, 1936; S. Lence-wicz 1938), Бескидами Гуцульськими (W. Kubijowicz 1926; W. Fischer 1926), Бескидами Чорногірськими (Н. G^siorowski 1935) чи Бескидами Космацькими (1936).

Різні назви застосовували також для гір, які розташовуються поміж долинами Чорного і Білого Черемошів. Наприклад, В. Кубійович (1926) називав їх Горами Людованськими, 3. Паздро (Pazdro, 1934) - Горами Людовими, С. Лєщицький (Lesz¬czycki, 1936)-пасмом Пнєв'я, а Г. Гонсьорооський (Gqsiorowski, 1935)-полонинами Гринявськими. Для прикордонного пасма на захід від долини Чорного Черемоша прийнятою є назва гори Чивчинські (WIG ark. Burkut, 1933; W. Goetel і S. Leszczycki, 1936). Слід згадати, що Г. Гонсьоровський (G^siorowski, 1935) пропонував назву полонини Чивчинські, натомість, українські географи - С. Рудницький і В. Кубійович (1932) - Альпи Гуцульські, поширюючи її* межі на більшу частину Мармароських Карпат. Назва Чорногора," яка уперше з'явилася на картах у середині XVII ст., однозначно стосується найвищого масиву, підкреслюючи його гіпсометричні та морфологічні особливості..   V-

- У-цій праці ми притримуємося поділів Є. Кондрацького ті А. Мельника. Перший із поділів добре знаний польському читачеві як частина фізико-географічного поділу світу й є єдиним, що стосується всіх Карпат. Ландшафтний поділ_А. Мельника у наш час найчастіше цитують в українській карпатській літературі.

Є. Кондрацький описувану частину Карпат поділяє на дві смуги: зовнішню,

сформовану з флішу, і внутрішну, створену кристалічними породами. Флішова смуга

на північ від Сучави має назву Бескидів Східних й є поділеною на Бескиди Лісисті

(зовнішня смуга) і Бескиди Полонинські (внутрішня смуга). У межах першої смуги

розташовані Ґорґани і Покутсько-Буковинські Карпати, в другій - Свидовець,

Чорногора та Гринявські полонини. Південніше від Бескидів знаходяться Карпати

Молдавські/частина яких, названа Обчинами Буковинськими, знаходяться в межах

Гуцульщини,У межах Внутрішніх Карпат розташовані масиви Карпат Мармароських

та  Обчини Местеканіш.            :

У поділі; Д Мельника теж бачимо три смуги, які загалом співпадають регіонам, вичленованим Є. Кондрацьким. Полонинська смуга є поділеною на дві зони: високогірну (Братковська, Свидовець, Чорногора, Скупова, Максимець) і серед-ньогірну зі смугами - апецькою, стогівською, пневською та яровицькою. Аналог смуги Лісистих Бескидів у свою чергу поділяється на три зони: міжгірсько-верховинську зі смугою понижень та відносно низьких хребтів, середньогірно-скибову (внутрішні частини Ґорґані.в і Покутсько-Буковинських гір) і низькогірно-скибову (зовнішні нижчі частини згаданих мезорегіонів).

Найсуттєвішою відмінністю у згаданих поділах є поперечна межа між Горґанами і Покутсько-Буковинськими Карпатами. Є. Кондрацький проводив її долиною Прута, натомість А. Мельник - вододілом Прута і Черемоша. Окрім цього, розбіжності бачило і в масивах Братковської, Стогу та Лосової. Перший із авторів зараховує ці масиви Щпоеідно до Ґорґанів, Пр Мармароських і Карпат Покутсько-Буковинських, другий g приєднує Братковську до Свидовця, а два інші масиви - до Гринявських  гір. Слід додати, що згадані розбіжності стосуються місцевостей із перехідними рисами й однозначність у приналежності до того чи іншого регіону має певні сумніви.

Геологічна будова та морфологія

Практично вся гуцульська частина Карпат сформована осадовими породами, т.

зв. флішем. Ці породи сформувалися на дні глибокого морського басейну (геосинкліналі), названого Океаном Тетіс, який існував приблизно 100 млн. р. тому. Процес формування фліша був наступним: матеріал із навколишніх хребтів виносився течією на глибину. Там спершу осідав гравій, як найважчий складник,

далі - пісок, накінець - мул. Цей процес повторявся багато разів, формуючи протилежні шари, які з часом перетворювалися в тверді породи. Із гравію формувалися конгломерати, з піску - пісковики, а з мулу - сланці.-

На межі олігоцену та міоцену (28 млн. р. тому) в результаті зіткнення європейської -плити з паннонським блоком флішові відклади набули хвилястого вигляду. Тоді ж утворилися ряд покривів, сформованих у результаті накладання покривів один на одного. На території Гуцульщини ці покриви змінюються з Пн-Пн-Зх на Пн-Пн-Сх. Прикордонна українсько-румунська територія "охоплює наступні тектонічні виділи: крайових скиб (бориславсько-покутська), сколівська (скибова), чорногорська, поркулецька та рахівська. У кожному з цих виділів фліш має свої особливі риси стосовно стратиграфії й тектоніки, й це має відображення в рельєфі.

Уступ Бескидів сформований вузькою зоною крайових скиб. Характерними тут є молодші скельні формації, головно еоценові (вигодські пісковики, попельські шари) та олігоценові (менілітові сланці, полянські шари). На значних глибинах знаходяться кілька глибинних скиб (т. зв. „підземні Карпати"), які прикриті міоценовими покривами передгір'їв. Генетично з ними пов'язані антикліни Покутських Карпат, які виходять на денну поверхню з-під сколівського покриву у південно-ехідному напрямку до долини Прута.

Сколівська (скибова) зона - охоплює зовнішню, північно-східну смугу гір. Українські дослідники в її межах вирізняють дві підзони. Зовнішня -(північно-східна) є випуклою (т. зв. антиклінорій) й складена з кількох скиб, які.Лтодібно до хвиль налягають одна на одну (звідси й назва - скибова). Ці скиби досить довгі (понад 100

СИЗ *вг«*у к/о6л,«Ше (дбту оіідосвп)        \ЯШ  УУагвІї/уу Іпосегапиже І ріикоиіес (атлІегШ (кгегіа) ШШ угагаіу/у тепіїйсме (сіоіпу оіідосеп)

Яув. 2. Рггекгбі деоіодісгпу рггег Согдапу (Таирївгугка - $каікі Рггесіпіе)

KM) Й мають форму лусок. Незважаючи на те, Що в більшості випадків скиби лежать в основі збереженого хребтового крила, в якому шари простягаються нормально, порядок шарів є подібним і представлений так: найнижче залягають крейдові формації (т. зв. іноцерамові шари, ямненські пісковики), зверху-еоценові формації * (ієрогріфові шари та виподські пісковики), а найвище - різні породи (сланці, пісковики) олігоценового віку. Усі шари прогинаються у південно-західному напрямі, під подібні відклади наступної, вище насунутої скиби. Скиби мають загалом відзначаються роздробленістю й це означає, що вони дуже не заглиблюються, а полого накладаються одна на одну. Черговість цих скиб практично всюди чітко відображена в орографії  Ґорґанів і Покутсько-Буковинських Карпат.

Внутрішня частина сколівської одиниці є зниженою (т. зв. центральнокарпатський синклінорій, центральнокарпатська депресія) й заповнена молодшими пачками відкладів. Тут переважають щільні кросненські шари. У рельєфі ця смуга відображена низкою понижень, які простягаються від Бистриці (Рафайлової) через Ясіню та Верховину (Жаб'є) до Путили.

Від південного заходу центральнокарпаську^депресію обмежовують внутрішні покриви, якими сформовані Полонинські Бескиди. Загалом, у цьому випадку маємо дві смуги насувів. Безпосередньо на центральнокарпатську депресію насунута -дуклянська зона (з півночі) і чорногірський покрив (з півдня), які в південно-західному напрямі виходять з-під поркулецького покриву. Флішові утворення цих зон

сформувалися в осадовому циклі крейди-палеоцену, У північній частині знаходяться щільні ціснянські шари, а з півдня - чорногірські пісковики.

У межах Внутрішніх Карпат, поряд із флішем, залягають метаморфічні породи (гнейси, кристалічні сланці) із включеними магматичних утворень-давніх вулканів (базальти, андезити),, а також вапняків і доломітів.

Протягом   міоцену  та   міоцен-плейстоцену вся гірська система зазнала висхідних рухів. Величина-підняття Східних Карпат, яку оцінюють у-800-1000 м, була у понад 500 м більшою, ніж у Західних Карпатах. Одночасно із припиненням висхідних підняття  розпочалося формування поверхонь вирівнювання та ерозійної діяльності, рік. Найстарша й найвища поверхня вирівнювання (полонинська) особливо яскраво відображена найвищими вершинами в масивах Бескидів-Полонинських. Tí.висоти планомірно, згідно зі збільшенням висхідних рухів, зростають із північного заходу на південний схід від приблизно 1300 м у Бескидах Західних - до понад 1700 - на Свидовці і в Чорногорі.

Висхідні рухи карпатських гір, які найінтенсивнішими були в осьовій частині гір, у наш час відображені в поперечних (консеквентних) річкових долинах, які перетинають ці тектонічні структури. Поздовжні долини (субсеквентні), простягання яких узгоджується із простяганням тектонічни структур, вважаються вторинними, прилаштованими до первинної системи поперечних долин.

У плейстоцені гори Гуцульщини були покритв гірським зледенінням. У той час снігова границя проходила в середньому на висоті 1400 м н.р.м., але масивні гірські льодовики сформувалися лише в наймасивніших гірських пасмах (насамперед

процеси.  Г  Масивність окремих хребтів Східних Карпат (за Є. Ромером)

Рельєф

Основою регіональної диференціації рельєфу Гуцульщини є літологічна різноманітність флішових форм, тектонічні особливості, а також процеси денудації.

У межах крайових скиб переважають невисокі й заокруглені форми рельєфу. Хребти вищі й сформовані переважно на вигодських пісковиках. -

Наочним прикладом прямого відображення особливостей тектоніки в рельєфі є Покутські Карпати. Кожен хребет є окремою антикліною. Випукла тектоні¬чна форма відповідає такій ж випуклій формі рельєфу й, навпаки, паралельні до хребтів поздовжні долини закладені в синкліналях. У сколівській зоні пасма пов'язані з розширенням скиб. Для цих хребтів характерною є асиметрія схилів - північно-східні є значно стрімкіші, ніж південно-західні. На межах окремих насувів, де залягають більш-менш щільні ^росненські відклади, сфор¬мувалися субсеквентні долини.. Це справляє враження, що ця частина Карпат є  класичним  прикладом столових гір із сітчастим розташуванням річкової сітки. Центральнокарпатська

синкліналь у процесі формування поверхні відобразилася смугою улоговин і по¬нижень, розділених між собою порівняно невисокими хребтами. У цих улоговинах розташовані великі гуцульські села - Бистриця (Рафайлова)" Ясиня, Верховина (Жаб'є) і Путила.

Полонинські Бескиди мають вигляд слабше стиснутих, й, одночасно, сильніше випуклих скельних комплексів, через це є значною масивнішими. Вони відзначаються асиметрією рельєфу північно-східних і південно-західних схилів головних хребтів. Північно-східні схили, що закладені в головах шарів пісковиках, є стрімкими, а іноді й обривистими. Натомість, південно-західні схили є, головним чином, пологішими й часто узгодженими з простяганням шарів. Вершини цих гірських хребтів відзначаються чіткими рисами, які вказують на кілька денудаційних рівнів.

Від загалом монотонних за формуванням флішових хребтів відрізняються хребти Внутрішніх Карпат, які сформовані метаморфічними, вулканічними відкладами, а також вапняками та доломітами й лише локально - флішовими. Виходи цих порід відображається в ландшафті чіткими формами, часто з гострими вершинами й скельними гребенями.

З періодом плейстоценових зледенінь гтов'язані гляціальні форми рельєфу. Давньольодовикові котли та моренні вали залишилися в Чорногорію на Свидовці та в Мармароських горах.

Там, де в час глобального похолодання льодовики не сформувалися, пере¬важаючим рельєфотворчим процесом було морозне вивітрювання. Воно й Призвело до формування кам'яних розсипищ, особливо поширених у Ґорґанах і в деяких частинах Покутсько-Буковинських гір.

Для масивів, складених флішем, дуже характерним явищем є схилові процеси, зокрема зсуви, а також процеси спливання. Виглядав так, ніби матеріал, осуваючись, вирівнює долинки потоків, й це призводить до формування невеличких водозборів.

Гідрографія

Уся територія Гуцульщини відноситься до чорноморського басейну. Головний карпатський вододіл розділяє басейни Дністра й Прута - на сході від басейну Тиси - на заході. До Дністра несуть свої води ріки, що беруть свій початок у Східних Ґорґанах: Лімниця (118 км), Бистриця Надвірнянська (94 км) і Бистриця ' Солотвинська. Прут (967 км), який на протязі 700 км пливе українськб-румунським : кордоном, бере початок у Чорногорі під Говерлою. Найбільшою його притокою в межах України є Черемош (167 км), що формується із злиття Білого Черемоша (51 км) і Чорного Черемоша (87 км). Тиса є найдовшою притокою Дунаю (977 км). У верхів? її формують два потоки - Чорна Тиса (49 км) і Біла Тиса (26 км), які поєднуються біля Рахова. На території Гуцульщини до Тиси впадають таю праві притоки: Косівська (41 км), Шопурка (41 км), а також Тересва з Мокрзнкою і Брустуранкою. Нижче Рахова зліва до Тиси впадає Вишов (приблизно 80 км). який несе води двох потужних потоків з-під Мармароських гір: Васер і Рушкова Ріка'. У південнр-східній частині Гуцульщини пливуть Сучава і Молдава. Ці ріки відносяться до басейну Сирету.(726 км).

Поперечний напрям найбільших річкових долин є відображенням найінтенсивнішого підняття Карпат в їхній осьовій частині. Сучасне простягання головного карпатського вододілу в основному співпадає з первинним, й лише в кількох місцях воно зміщене внаслідок ерозії. Прикладом такого зміщення бачимо поблизу Ясіні де первинний вододіл проходив через Свидовець і Чорногору, а руйнівна •діяльність Тиси змістила його на хребет , Братковської і Кукула".

Густота річкової сітки є високою й ста¬новить 2,5 км/км2 у басейні Білого Чере¬моша. Спад рік теж є значним і загалом, перевищує 1 %, наприклад, для Чорного Черемоша -1,3%, Чорної Тиси - 1.5%, Білого Черемоша - 2,1%, Косівської -2,9%, Білої Тиси - 3,8%. Середня швидкість течії становить приблизно 0,9м. сек, а максимальна» зафіксована на Бистриці Надвірнянській у Пасічній - 1,7 м/сек.

Східнокарпатські ріки мають дощово-снігове живлення з весняним максимумом (квітень-травень), пов'язаним із таненням снігів, а також літнім (червень-липень), причиною якого є інтенсивні дощі. Травневий стік часто буває катастрофічно високим. Екстремальні підняття води найчастіше спостерігаються влітку в басейнах Прута і Дністра (наприклад, у 1911, 1927, 1941, 1955,1969,1980 та 2002 рр.), а весною та восени - у верхів'ях басейну Тиси (1926, 1947, 1957, 1970, 1992, 1998 рр.). У той час швидкість течії в "ріках становить 3—8 м/сек, а рівень води може піднятися до 6 м. Незважаючи на те, ріки Ці не є регульованими й не мають протипаводкових басейнів.

Річкові долини є вузькими й глибокими. Врізаність найбільших із них досягає 500 м (долини обох Черемошів), а в деяких місцях - навіть 600 м. У багатьох місцях ріки течуть серед каміння й скельних порогів, в деяких місцях бачимо мальовничі розломи, як, наприклад У долині Чорної Тиси біля Квасів, Прута - між Яремчею і Татаровим, Чорного Черемоша біля Красника, а також водоспади (Бухтовець біля. Пасічної,Тук — у місці витоку Прута під Говерлою, водоспади на Пруті в Микуличині та Яремчі, Косівський Гук - на Рибниці, Шешорський Гук-на Пістинці).

Ще однією особливістю гідрографії Гуцульщини є озера, формування пов'язане з діяльністю льодовиків та зсувами. Найбільші польодовикові озера знаходяться на Свидовці (під Тодяскою та під Трояскою) і в Чорногорі (Бребенескул, Несамовите). Зсувних озерець є більше, але вони є меншими. Наприклад, лише на південнно-західних схилах Брескула й Данцера в масиві Чорногори їх нараховують понад 10.